«Київська камерата» у режимі non-stop…

   У нинішньому фестівському марафоні Національний ансамбль солістів України «Київська камерата» став рекордсменом, хоч йому і не звикати до такого амплуа. У порівнянні з іншими колективами, які дали по одному або по два концерти, «Камерата» презентувала аж п'ять імпрез, вражаючу кількість творів (25!), неймовірно широку й різноманітну панораму персоналій, строкатий конгломерат авторських стилів. Здається, що девізом для фестивального «пробігу» оркестр разом із художнім керівником і головним диригентом Валерієм Матюхіним обрав саме динамічний формат NON STOP

«Камерата» пройшла магістральним шляхом концертно-репертуарної топографії «Київ Музик Фесту-2011» у ролі головної героїні. Вона передвістила фестиваль «Музичним дарунком» ректорові-ювілярові Національної музичної академії України імені Петра Чайковського Володимиру Рожку. Наступний її виступ на сцені Національної філармонії України збігся із центровим «кадром» у загальній панорамі форуму. Ще трьома концертами, що пролунали без перерви в останній день у залі Національної спілки композиторів, був поставлений фінальний акорд у репрезентації академічної музики на «Київ Музик Фесті».

Концертні програми «Камерати» відбили основні тенденції не тільки фестивалю, а й української сучасної музики в цілому. А це вже серйозна заявка на лідерство, хоча в популяризації української музики у цього оркестру й дотепер немає конкурентів як серед камерних, так і симфонічних колективів.

Залишивши осторонь першу, подарункову імпрезу (про неї писала «КіЖ»), детальніше розглянемо чотири інші.

Філармонійна програма «Камерати» виправдала сподівання найвитонченіших естетів. Формат міжнаціонального діалогу «Україна–Австрія» сам по собі задавав певний тонус, інтригу. Дві світові прем'єри – Камерної симфонії-диптиха («Елегія» і «Пастораль») для фортепіано та струнних Валентина Сильвестрова (соліст – Дмитро Таванець) й сюїти «Французькі враження» для струнних і ударних Лесі Дичко, а також українська прем'єра Камерної симфонії для оркестру Франца Шрекера (1878–1934), свого часу дуже відомого австрійського автора здебільшого оперних і балетних опусів, – красномовний доказ новизни й незвичайності проекту. Австрійську частину доповнили дві рафіновано тендітні пісні Антона Веберна (1883–1945) для сопрано й камерного ансамблю на вірші Райнера Марії Рильке (солістка – Тамара Ходакова), типові для вишуканого стилю авангардиста першої хвилі й славетного «нововіденця». Якщо ж урахувати, що після тривалої перерви було реанімовано Четверту камерну симфонію «Пам'яті поета» Євгена Станковича для голосу, фортепіано й струнних на вірші Олександра Пушкіна (соліст – Олександр Бондаренко), то складається цілком завершена оригінальна картина концерту.

Основний кістяк програми становили опуси трьох композиторів – Євгена Станковича, Валентина Сильвестрова й Франца Шрекера. Сюїта «Французькі враження» Лесі Дичко трохи не вписувалася у концепцію програми через яскраву жанровість, але й не сприймалася кричущою стилістичною плямою на загальному тлі. Її невибагливі фольклоризовані мотиви, подеколи по-прокоф’ївськи скерцозні фрагменти й патетико-богатирські епізоди, від яких віяло бородинсько-корсаковським слов'янством, дещо розсіювали атмосферу естетського суб'єктивізму, який панував в опусах інших авторів. Однак і в цій музиці знайшлося місце для фантазійно-вигадливих образів, що відобразились у партитурі, немов з іносфери сну. Дві коротенькі пісні Антона Веберна стали своєрідним пуантилістичним штрихом в імпрезі. Яка ж її естетична фабула?

По-перше, опуси Валентина Сильвестрова, Євгена Станковича й Франца Шрекера – музика преміум-класу. По-друге, усі вони споріднені за семантикою, оскільки перейняті аурою споглядального символізму, авторського суб'єктивізму, медитативності. Це три метафізичні екзистенції, три погляди на життя. У Шрекера – передчуття чогось особливого, очікування надзвичайного, але з терпкою романтичною чуттєвістю, відтінком «солодкої знемоги згасання». У Станковича – поступове занурення в глибини підсвідомості, трагічно-філософський аналіз людського буття й швидкоплинності земного життя. У Сильвестрова – метафізика найвищого порядку, яка межує зі сферою ірраціонального, з тим, що неможливо висловити. По-третє, це твори одного жанру – камерні симфонії.

Три автори відбили ідеалістичну філософію власного світобачення, а може й онтологію сучасної звукової матриці як такої? Гадаю, що так. Приємно усвідомлювати, що в їхньому суб'єктивному погляді на мистецтво все-таки багато Світла, емоційного катарсису й інтелектуальної духовності. Особливо виразно це втілено в музиці Сильвестрова. Позамежне енергетичне Світло, як яскравий промінь прожектора, осяяло й фінальну крапку скорботної, трагічної симфонії Станковича. Можливо, в епізоді розставання з життям, підкресленому геніальним пушкінським рядком «Пора, мой друг, пора!», автор відобразив момент переходу у Вічність, перевтілення Душі в енергетичний згусток нетлінного стану. Ну, а що може бути вище за цей ідеал образності у музиці?

Світло, суб'єктивізм, екзистенція як форма споглядання звуків і медитації – хіба тільки цим аспектом живе сучасна музика? Навряд чи. І це з легкістю підтвердили три інші концертні програми «Камерати» у режимі non stop, якими завершився фест. Музична мозаїка – найбільш відповідне визначення цього марафону. Низка імен авторів, ланцюг стилістично строкатих творів: Юрій Шамо (Симфонія № 8 для струнних), Євген Кравченко (Симфонія № 4 для оркестру), Олександр Саратський (Симфонія для оркестру), Золтан Алмаші (Камерна симфонія для оркестру), Дмитро Киценко («Бабин яр» для фортепіано й струнних), Богдан Кривопуст («Молебен» для труби й струнних), Анатолій Гайденко («Ecco Homo» («Тут – Людина») – концерт для акордеона й оркестру), Катерина Карпенко («Візерунки на воді» для кларнета й струнних), Тетяна Іваницька («Радість» для скрипки й струнних), Юрій Шевченко (Танго для скрипки й струнних), Леонід Грабовський («Пастелі» – вокальний цикл на вірші Павла Тичини), Валентин Бібік («Фрески» для струнних»), Мікаел Тарівердієв («Концерт у романтичному стилі» для альта й струнних).

Здається, що немає жодної логіки у цьому концертному дійстві. Але це тільки на перший погляд.

Знову-таки представлена в усьому розмаїтті варіантів камерна симфонія: милозвучна, класична чотири частинна у Євгена Кравченка, не менш класична за структурою, але витримана в легкому естрадно-пісенному стилі епохи 1980-х з елементами симфо-джазу в Олександра Саратського, концертна, що деякою мірою нагадує барокові форми жанру concerto grosso, у Юрія Шамо й ефектна, вибудувана на градаціях звукової динаміки й контрасту, принципах розкриття краси акустичного звука й музичної матерії як таких, симфонія Золтана Алмаші.

Ряд інших опусів продемонстрував стильовий калейдоскоп сучасної української музики як із позицій сильних авторських індивідуальностей, так і не зовсім. «Танго» Юрія Шевченка (соліст – Олесь Ясько) сприймалося як пряме посилання до поп-культури. «Радість» Тетяни Іваницької (солістка – Богдана Півненко) і «Візерунки на воді» Катерини Карпенко (соліст – Віталій Альфавицький) були вельми непретензійні у своїй музично-мовній простоті, що межувало з технічним примітивізмом. Не зовсім зрозумілими з погляду «сюжетної» програми були й опуси Богдана Кривопуста і Анатолія Гайденка. Перший – твір для труби з оркестром (соліст – Сергій Дем’янчук) із дуже великою натяжкою можна було позначити як «Молебен». І вже геть незрозуміло було, навіщо автор Концерту для акордеона (солістка – Євгенія Черказова) зацитував мелодію популярної англійської балади XVI століття й дав творові таку претензійну назву – «Ecco Homo» («Тут – Людина»).

Як не дивно, місцями надуманим за звуковою структурою й затягнутим за формою, видався гарний у гармонійному аспекті «Концерт у романтичному стилі» Мікаела Тарівердієва (соліст – Андрій Тучапець). Однак багатослівність – типова риса музики романтиків, і з цього погляду канони жанру квазіромантичного стилю із відтінком експресивного надриву тут досить-таки ясно прочитувались.

У такому контексті програми авангардний вокальний цикл «Пастелі» Леоніда Грабовського (солістка – Тамара Ходакова) виділявся бездоганною формою, ясною мовою й прозорою фактурою. Інтригував новаційний засіб поєднання поезії й музики, застосований композитором. Автор не пішов традиційним шляхом фонового супроводу віршованих рядків. Він прагнув відтворити інтонацію самого вірша, виписану у вигляді рецитації, – із розтяжками, поскладовими наголосами, ґрасованими призвуками, затримками на відкритих фонемах, напевно, намагаючись досягти ефекту особливого проспівування поетичних рядків, як це роблять поети, читаючи власні вірші.

Інтригували концепцією й «Фрески» Валентина Бібіка, що вирізнялися складною поліфонією й широким хвильовим «подихом». Їхні потужні звукові архітектони та сонорно-кластерні співзвуччя сприймалися, наче барвисті плями розмитих фарб церковних розписів або контрастні яскраві відблиски вітражів.

Отже, «Камерата» репрезентувала слухачам сучасну українську музику як складне, строкате, стилістично різнорідне явище. Усього тут намішано: хтось самовиражається у звуках згідно із законами власного ідеалістичного суб'єктивізму, хтось дотепер продовжує мусувати авангардну галузь, хтось переорієнтувався на просту, доступну аж до примітивізму мову, а хтось узагалі зробив кульбіт у попсу.

Добре це чи погано – не нам судити, оскільки музика – мистецтво багатоканальне, яке не може розвиватися тільки в одному руслі. Їй потрібні різні течії, напрямки, адже тільки так вона існує у гармонійному балансі всіх складових. У музиці, як і в житті, немає єдиного для всіх закону, тому кожний вибирає своє – за інтересами, смаковими вподобаннями, інтелектуальними можливостями. А хіба не в цьому зміст і призначення мистецтва?

Анна Луніна
Фото Сергія Пірієва / Music-review Ukraine